Корисні посилання







Вхід на сайт



Забули свій пароль? / Зареєструватися

Опитування

Чи подобається Вам навчатись у Володимир-Волинському ВПУ
 
Невмируща усмішка України

Невмируща усмішка України


Застелений скатертиною стіл. На столі – чорнильниця, ручка, білі аркуші паперу. Трохи далі – пшеничне колосся, квіти і кетяги калини. Над столом – великий портрет Остапа Вишні, обрамлений вишитим рушником. Під портретом дата: 1889-1956 рр. Ліворуч і праворуч столу стенди. На одному ілюстрації до творів Вишні, на другому – виставка самих творів письменника, випущених у різні роки. На глибині сцени слова Олеся Гончара: "Остап Вишня, хто він для нас? Країна великої мудрості. Слава України, її невмируща усмішка".

У виконання учня звучить поезія Валентина Лагоди, заздалегідь записана на магнітну стрічку.

У Києві на риночку…

(бувальщина)

І знов у пам’яті цей любий спогад виник.

… У Києві, на Бессарабці, - Критий ринок.

Точильник там ножі гострив завзято.

Але чому людей зібралось так багато?

Що їх привабило до нього в цю годину?

Педаль натискуючи звично, без упину,

Точильний круг він пасом крутить швидко,

А сам розповіда по пам'яті… "ЗЕНІТКУ"!

Розказує запально він, натхненно!

А із-під леза – віяло вогненним

Шугають іскри! Іскри від точильні!

Навколо люди обступили щільно

І слухають, захоплені, принишкли,

Ту славнозвісну гумореску Вишні.

Здавалось – то мистецтва пречудова

Іскрилася, полум'яніла мова,

До душ людських торуючи дорогу…

А дід розповідав – то з усміхом, то строго, -

Як він Остапа Вишню упізнав,

Як той вітався з ним, ще й капелюха зняв!

-                    Душевний чоловік! Усміхнений, красивий,

Дарма, що вже на скронях зовсім сивий…

Те чуте й бачене, як дивний спогад лине…

І постає в очах моїх картина:

Уже не круг, а – пробний камінь часу,

Що так нещадно мне й стирає нас щоразу,

Та не притупить гостроту від нього

Завжди страшна для помислу лихого,

Для порча, для бонзи керівного

Постійно діюча, негаснуча, мов Етна,

Остапова сатира іскрометна!

* * *

Учень. Сьогодні ми з вами перегорнемо сторінки усного журналу, присвячені видатному українському письменнику-гумористу Павлу Михайловичу Губенку (Остапові Вишні). Палку любов Остапа Вишні до рідної землі і свого народу відчуваєш у його творах навіть тоді, коли йдеться в них про речі, здавалося б, дуже віддалені од цього високого поняття. І Україна взаємно любила й любить незрадливою любов'ю свого дотепного, талановитого сина.

Звучить поезія Сергія Воскрекасенка "Павло Михайлович, привіт!"

Павло Михайлович, привіт!

І не лише від мене, -

Віта вас ніжний гречки цвіт

І житечко зелене.


Безкрайні ниви і поля,

Співучі наші села,

Жива Тарасова земля –

Подвижниця весела.


Де б на Вкраїні я не був,

В селі чи на заводі, -

Теплом зігріте слово чув

Я скрізь про Вас в народі.


Прийміть же щиро ці слова,

Де фальші ані слова!

Сто літ іще б стрічати Вас

Веселим та бадьорим!


Учень. Народився Остап Вишня 13 листопада (1 за старим стилем) у 1889 р. у містечку Грунь (хутір Черва) Зінківського повіту на Полтавщині (нині Охтирський р-н Сумської обл.) в селянській сім'ї. Батько працював прикажчиком у поміщиці фон Рот. Дітей у родині було 17. Усі змалечку привчалися до роботи, знали нестатки, особливо коли залишилися без батька (помер у 1909 р.), але жили дружно. Старші навчали менших проходженню всіх "класів" селянського життя. Сміх і жарт допомагав долати труднощі, яких на долю Губенків випало чимало. Письменник з любовною усмішкою згадує про щирі, довірливі взаємини матері і дітей:

-         Скільки це є вже, як наш батько помер?

-         Та вже, мамо, літ із десять.

Замислиться було матуся і прокаже:

-         Це б у вас іще було братів та сестер штук із шестеро. А в мене б усього було б діточок… Скільки, дітки?

-         Двадцять троє мамо.

-         Еге ж. Двадцять троє… Ох-ох-ох! Хай царствує покійничок.


Учень читає уривок із усмішки Остапа Вишні "Моя автобіографія".

Учень. Павло вчився охоче. Наука давалася легко. З плачем просив батька, щоб після Зіньківської двокласної школи повіз на навчання до Глухова в учительську семінарію, але на те не було грошей. І відвезла мати хлопця в Київ у військово-фельдшерську школу, бо батько, як колишній солдат, мав право в ту школу дітей віддавати на "казьонний кошт".

У 1907 році Павло Губенко успішно закінчує цю школу й починає працювати фельдшером у Києві. Про роки навчання письменник написав веселу усмішку "Як ми колись учились".

Учень читає усмішку "Як ми колись учились".

Учень. Уже в ранні роки Павло відзначався дуже веселою вдачею і великою охотою до читання.

Учень. Його рідна сестра, заслужена вчителька України Катерина Михайлівна Даценко, пише у своїх спогадах:

Дуже рано навчившись читати, він весь вільний час (мама нам усім змалечку давала роботу, щоб не байдикували) проводив з книжкою. У школі він вчився охоче, любив товаришів, учителів. Почав і мене вчити грамоти.

Вчився Павло на круглі "дванадцять" (у школі була дванадцятибальна система). Під час канікул брав участь у виставах. У селі діяв драмгурток, і Павло був у ньому в " коміках".

Після закінчення школи брат пішов на військову службу. Та в ту зиму нас спіткало велике горе – несподівано помер батько. Викликали Павлушу телеграмою додому. На його руках і помер наш батько.

Учень. Його рідна сестра, заслужена вчителька України Катерина Михайлівна Даценко, пише у своїх спогадах:

Дуже рано навчившись читати, він весь вільний час (мама нам усім змалечку давала роботу, щоб не байдикували) проводив з книжкою. У школі він вчився охоче, любив товаришів, учителів. Почав і мене вчити грамоти.

Вчився Павло на круглі "дванадцять" (у школі була дванадцятибальна система). Під час канікул брав участь у виставах. У селі діяв драмгурток, і Павло був у ньому в " коміках".

Після закінчення школи брат пішов на військову службу. Та в ту зиму нас спіткало велике горе – несподівано помер батько. Викликали Павлушу телеграмою додому. На його руках і помер наш батько.

Учень. Спогади брата Павла Михайловича Костя Губенка:

Зовні брат був схожий на матір, і властивий матері гумор також передався йому. Мати знала багато народних приказок і висловів, щедро пересипала ними свою мову, навіть у найтяжчому горі гумор не залишав її.

Батько теж був не позбавлений гумору. Якось, згадуючи батька, Павлуша розповів:

Батько помер на моїх руках. Вже майже при смерті йому дали підписати "духовне завещание". Батько почав читати: "Я, Михаил Кондратьевич Губенко, при полном разуме и памяти, завещаю жене и наследникам движимое и недвижимое, при сем…"

Дійшовши до цього місця, батько підписав документ, повторюючи: "При сем руку приложил и ноги протянул Михаил Кондратьевич Губенко". Це були його останні слова.

Учень. Про початок своєї літературної діяльності Павло Михайлович Губенко писав:

Перебуваючи в Кам'янці, на Поділлі, написав фейлетона про Денікіна і поніс у "Робітничу газету". Секретар прочитав і сказав: "Добре". І не надрукував. Потім я поніс фейлетона до газети "Народна воля". Редактор узяв, прочитав, сказав: "Добре". І надрукував.

Усього Остап Вишня написав і надрукував у Кам'янці-Подільському більше 20 фейлетонів.

Творчість Остапа Вишні можна поділити на два періоди: з 1921 по 1933 – І період, з 1944 до останніх дні життя – ІІ період.

Перший період творчості починається 1921 року, коли він став співробітником республіканської газети "Вісті", яка виходила у Харкові. Робота журналіста, що вимагає всебічної обізнаності з життям, уміння оперативно відгукуватись на актуальні питання часу, дала письменнику багато живого й цікавого матеріалу для його творів.

Учень. Вперше псевдонім "Остап Вишня", якому судилося назавжди стати літературним ім'ям уславленого майстра сатири і гумору, з'явився 22 липня 1921 року під усмішкою "Чудака, їй-богу" на сторінках тієї ж "Селянської правди". Авторові було тоді вже за тридцять. Він багато пережив і спізнав на нелегких життєвих дорогах.

Учень. Відтоді Вишня написав багато. І все, що виходило з-під його пера, було перейняте палким бажанням зробити свій народ духовнішим, щасливішим, а кожного українця – кращим, інтелігентнішим, національно свідомим.

Учень. Я вважаю за українця не того, хто вміє добре співати "Реве та стогне" та садити гопака, і не того, в кого прізвище на "ко", - а того, хто бажає добра українському народові, хто сприяє його матеріальному і духовному розвиткові. Бо ото й є справжні українці.

Учень. У 1927 р. Остап Вишня написав два дуже дошкульних памфлети "Чухрен" і "Чухраїнці", в яких нищівно  висміяв мало привабливі риси деяких українців, що їх злостивці не забарилися приписати всьому народові. Гадаємо, не з веселого жарту вдався Остап Вишня до класифікації п'яти "провідних" рис "чухраїнця". Зауважимо: не українця (бо це принижувало б націю), а чухраїнця, який живий серед нас і понині.

Учень.

Риса 1. – Якби ж знати?

Риса 2. Забув.

Риса 3. Спізнивсь.

Риса 4. – Якось-то воно буде!

Риса 5. – Я так і знав.

Учень. Не з веселого жарту з'явилися ці рядки, а з великого болю за інертність і смиренність нашого брата, коли йдеться про речі, дорожчі за тимчасові зручності, коли вирішується важлива державна справа. Як актуальні ці рядки й сьогодні!

Учень. Яскраво і талановито проявилася творчі концепція Остапа Вишні стосовно людини та природи в неповторних мисливських усмішках. За своїми структурними особливостями в них виділяється кілька груп: усмішки ознайомлюю чого характеру ( в них автор, вдаючись до гумористично-жартівливих та іронічних порад, з неабиякою дотепністю відкриває "секрети" полювання, веде мову про особливості мисливської зброї тощо ("Заєць", "Ружжо"); усмішки, в яких опоетизовується природа ("Вальдшнеп", "Перепілка"), і усмішка-сатира на браконьєрів ("Дика коза", Бенгальський тигр").

Звучить поезія Максима Рильського "По полях ми з Вишнею бродили".

По полях ми з Вишнею бродили

Восени, шукаючи зайців.

І бур'ян пожовклий, посивілий

Під ногами срібно хрупостів.


Скільки доброти було в обличчі,

Скільки мудрості в очах було,

Як дивився приятелеві в вічі,

Любий наш Михайлович Павло!


Ну а вмів же бути і суворим

І безжальним бути Вишня міг.

Як назустріч чорним поговорам

Підіймав свій праведний батіг!


Без гучних прожив він декламацій –

А в душі поезія цвіла!

Друг людини, друг природи й праці,

Грізний ворог нечисті і зла!


Сценка з гуморески "Заєць"

Дійові особи:

Мисливець.

Дружина мисливця.

Мисливець (швиденько взуває чоботи, вкладає рюкзак, застібає і йде до дверей). Ну, бувайте здорові! Не сумуйте. Деньків за два-три  буду.

Дружина. А рушницю ти взяв?

Мисливець. А й справді, де ж це вона? (шукає скрізь).

Дружина (витирає руки фартухом). Та я стола нею підперла, бо ніжка поламалась…

Мисливець. Та хіба ж можна рушницею?!

Дружина. А що їй зробиться? Хоч яка-небудь користь. А то…

Учень. На початку тридцятих Остап Вишня був одним з найулюбленіших і найпопулярніших письменників в Україні. На жаль, саме, тоді наставав страшний час доносів, ярликів, наклепів і відповідно – репресій. До трагічних подій залишалося кілька років, а поки що Остап Вишня працює над п'єсою "В'ячеслав", пише нариси й фейлетони для "Червоного перця", виступає перед читачами. 1931 року, коли він подав заяву до ВУСППу, його не прийняли, бо оточення Остапа Вишні, як виявилося, було вельми "підозріле" – самі "попутники" і "націоналісти": Хвильовий, Довженко, Курбас, Петрицький, Куліш, Гірняк…

Учень. Невдовзі Остап Вишня став одним з перших українських літераторів, хто відчув на собі крижаний подих сталінського терору. 26 грудня 1933 року його було заарештовано й звинувачено в підготовці злочинів, які могли йому приснитися лише в жахливому сні. На слідстві письменникові підсовували "визнання". У споминах про ці жахливі дні описано один епізод, який свідчить, що Остап Вишня і в найтрагічніші моменти життя не втратив почуття гумору.

Учень. Кажуть, що слава і нещастя ходять поряд. Коли говорити про Остапа вишню, то на його долю випала велика слава і велика біда. Сама біда була ще десь за горизонтом, але письменник уже відчував її лиховісним подих. На початку 30-х років почали з'являтись статті, в яких критикувалась уся літературна діяльність письменника, а його популярність серед народу пояснювалась низьким рівнем культури. Наклепники доводили, що в час перебудови країни сміятись взагалі гріх, що народові потрібна "серйозна" література, а не гумор і не "усмішки".

Остап Вишня став жертвою культу особи Сталіна.


Сцена допиту

Дійові особи.

Слідчий Бордон.

Остап Вишня.

Бордон. Павле Михайловичу, вам було доручення вбити Постишева?

Вишня. Звідкіля ви це взяли?

Бордон. Павле Михайловичу, ГПУ і партія знають це! Ми точно знаємо, який був ваш план: ви повинні були прийти до будинку ЦК з декларацією письменників на аудієнцію до Постишева і під час розмови мали витягти з кишені наган і застрелити Постишева.

Вишня. Ні, громадянин слідчий, я цього не хочу!

Бордон. Що значить: не хочу?

Вишня. А тому не хочу, бо ви сьогодні доручаєте мені вбити Постишева, а завтра, чого доброго, пришиєте мені знеславлення Клари Цеткін… Ні, вже дошукуйтесь чого іншого. Я людина сімейна.

Бордон (сміється). Павле Михайловичу, даю вам "слово чекіста", що того злочину вам інкримінувати не будемо. А ось атент на Павла Постишева беріть на себе, бо цього вимагає від вас наша партія.

Вишня. Має ж бути межа людському стражданню…

Бордон. До страждань ще не дійшло (і раптом крикнув). Не спирайтесь об спинку стільця! Сядьте як слід! Так хто збирався вчинити замах на товариша Постишева? Я чи ви?

Вишня. Не знаю, як ви, а я не збирався. Мало того, я глибоко шаную Павла Петровича…

Бордон. Брехня!

Вишня. Хай вам буде легше: я не шанував і не шаную Павла Петровича Постишева.

Бордон. Так би й зразу. І від цього буде легше не мені, а вам.

Вишня. Може, все-таки не звинувачуйте мене у тому, у що ніхто не повірить? Атентант на Постишева… І хто? Остап Вишня. Нас же з вами кури засміють…

Учень. Вийшовши на волю, Остап Вишня дуже скупо розповідав про свою трикляту "десятирічку" в Ухто-Печерському таборі. Мало залишив він спогадів про ті страшні часи. Маємо лише дещицю з його тогочасного листування і невеликий щоденник.

Учень. Уривки спогадів письменника про той час малюють таку картину. Глуха засніжена тайга. Конячина натужно тягне сани, на яких ланцюгами прив'язані два важких сундуки. Спереду, зіпершись на сундук, живий клубок – це Вишня. Він обкутаний всякими лахами, перев'язаний кількома мотузками, поверх шапки – сукняна хустка, тільки очі блищать…

- Певне, градусів 40 морозу, - мовить їздець. – Не інакше, послали на загибель. Етапник-одинак – не жарти. Тайга, по коліна снігу, важкі сани, стара конячка… І тисяча кілометрів етапу.

Через кілька днів Вишня догнав етап. Світ обернувся в жахну круговерть. Завиває буря й лютує сніговиця.

- От як пройду цей етап і зостануся живий, - міркував Вишня, - значить, судилося ще трохи пожити… Коли ти вирішив служити своєму народові вірою і правдою, а не смоктати з нього, будь готовий пройти свій жертовний етап!

Учень. Відбувши 10-річне заслання Остап Вишня повернувся до Москви. Треба було отримати документи, житло, пройти перевірку. Йшла війна. Київ був звільнений, але житло письменника було конфісковано, а сім'ю виселили за межі України. Його зустріли друзі-письменники М.Бажан, М.Рильський, Ю.Смолич. Усіх мучило питання, чи буде Павло Губенко знову продовжувати літературну діяльність. Але відповідь була невтішна: "Хіба я тепер зумію?"

Та виявляється, зумів. Так почався новий етап у творчості письменника.

Учень. Згадує його дружина Варвара Губенко-Маслюченко.

Павло Михайлович приїхав перед самим Новим 1944 роком. Такий подарунок принесла мені доля. Вишні минуло 54 роки. Я бачила, як він починає цікавитись навколишнім життям, радіє перемогам на фронтах, чекає листів. Єдине, що турбувало, - загострення хвороби шлунка. Павло Михайлович не спав, стогнав від болю, а одного разу крізь важкий сон мені вчувся його плач. Я кинулась засвітити каганець, але Павло Михайлович не плакав, а сміявся. Виявляється, він склав гумореску, яку назвав "Зенітка", і почав розповідати мені смішні пригоди діда Свирида і баби  Лукерки. А вранці він записав у зошиті і відіслав її до редакції.

Учень Автор гуморески сам пояснив, чому її написав: "Мені хотілося в ті тяжкі, грізні часи написати щось дуже веселе, щоб люди і на фронті, і в тилу по-справжньому сміялися і щоб гумореска підбадьорювала їх дух". Гумореска була опублікована 26 лютого 1944 року в газеті Радянська Україна" в Києві. І засміявся визволений з німецької окупації український народ. Темі Вітчизняної війни була присвячена й усмішка "Пряма наводка".

Учня читають гуморески  "Зенітка" та "Пряма наводка"

Учень читає поезію Тереня Масенка  "Легенда про Остапа Вишню"


Його спитали в дні колишні:

"Чом зло ти словом не добив?"

- Та я ж назвався цвітом Вишні,

Я світ любив, людей любив.


Питала Північ під вітрами,

Де років з десять – з таборами:

"Чом не писав ти довгих драм?"

- Було життя, як довга драма.

Але я твердо йшов життя.


Спитали друзі потихеньку:

"Чи знов тяжку пройшов би путь?"

І так сказав Павло Губенко,

Якого Вишнею зовуть:


- За правду – й смерті не боюся,

І не писав тріскучих од.

І все життя з біди сміявся,

Як запорізький мій народ.



Учень. Важливе місце в післявоєнній творчості Остапа Вишні належить збірці "Мисливські усмішки".

Зміст їх не вичерпується веселими історіями і цікавими сценками з життя мисливців та рибалок. Письменник поетично змальовує природу в різні пори року, особливо вражає опис осіннього лісу в усмішці "Вальдшнеп".

Звучить уривок з усмішки "Вальдшнеп".

Оспівуючи рідну природу, письменник закликав охороняти її від руйнування та забруднення. Він мовою сатири говорить про браконьєрів - "дуже несимпатичну породу роду людського, що ганьбить почесне звання охотника-людини".

Звучить уривок з гуморески "Каченята плачуть".

Учень демонструє кращі малюнки до "Мисливських усмішок".

Учень. До останніх своїх днів Павло Михайлович був непосидючим, енергійним і діяльним. Літературна творчість була для нього такою ж органічною потребою, як повітря, як вода, як хліб. Зустрічі з читачами, поїздки країною приносили письменнику багато радості і творчого хвилювання. Допомогти людині, підтримати її в годину скрути добрим словом, порадою і ділом – він завжди вважав своїм обов'язком.

За сім днів д смерті Остап Вишня повернувся з Херсонщини, де був у творчому відрядженні. Готувався до роботи над новою книжкою. Не судилося нам побачити цю книжку.

Учень. Письменник Леонід Ленч згадує:

В останній рік його мучила хвороба шлунка, але він багато працював у "Перці", перекладав, навіть на полювання виїхав. Поїздка була далекою, стомлюючою.

Повернувшись додому і перепочивши, він сів увечері в крісло перед телевізором. Сидів, дивився  і раптом відчув себе недобре. Встав, випив ліки, але вони вже не допомогли. Через десять хвилин його не стало. Параліч серця!

У народі кажуть про таку смерть – смерть праведника.

Кілька годин тривало прощання з прахом письменника. Народ йшов  і йшов. Люди різного віку, родичі і незнайомі, друзі. Сльози котились по їхніх щоках, коли проходили повз труну, коли клали букети квітів до його ніг, і ці сльози були останньою даниною вдячності великому народному майстрові сміху.

На фоні мелодії пісні "Козака несуть і коня ведуть", яку грали на похороні Остапа Вишні, звучить вірш В.Сосюри "Умер великий правдолюб".


Умер великий правдолюб,

Син українського народу,

Що так любив народ, свободу,

Й за те народові був люб.


Хай він упав із смертю в герці

В путі до світлої мети,

Та назавжди в народнім серці

Вишневим усмішкам цвісти.


Упала тінь на холод губ,

І серце проказало: годі!

Умер великий правдолюб,

Щоб вічно жити у народі.


Хай в'януть осені сади –

Не спинить час ходу залізну.

Ми ж будемо в труді завжди

Любить, як він любив, Вітчизну.


Він жив, боровся, недарма,

Його продовжимо діла ми.

Немає Вишні, вже нема…

Ні! Вишня наш завжди між нами!


Учень читає вірш Олександра Підсухи "Вишневий сміх".


У кого совісті нема

Хто має душі чорні й грішні,

Тому казали недарма:

- Нема на вас Остапа Вишні.


І вирушив Остап до них,

І справи в них були невтішні.

На голови їх падав сміх –

Убивчий сміх Остапа Вишні.


Зрадів хапуга, бюрократ,

Синці загоївши колишні.

Що не вернуть старе назад,

Що не вернути сміху Вишні.


Хай випало перо із рук –

Під кожен дах, під кожну стріху

Ще довго линутиме гук

Вишнівського ясного сміху.


Заключне слово учня.

Остап Вишня - не просто гуморист, він поет за станом душі. Слово його чарівне. І сміх його неповторний житиме вічно, бо час він був живою, радісною усмішкою свого величного і безсмертного народу.




 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

На даний момент 121 гостей на сайті